Слід зауважити, що будувати припливну станцію доводиться дещо інакше, ніж ГЕС. В річці не буває такої різниці в рівнях води, і річковій греблі не доводиться витримувати такого сильного напору хвиль. Гребля ПЕС набагато довша, часом вона простягається на кілька десятків кілометрів. Монтують станцію на спокійній ділянці затоки, де хвилі не заважають. А потім частинами відбуксировують її на місце.

Та не лише «синім вугіллям» вичерпуються багатства Світового океану. Сотні тисяч кіловат енергії на кілометр берега несе з собою штормова хвиля. Скільки ж енергії губиться, коли вирує Океан! Щоправда, шторми бувають не завжди, і, як скористатися штормовою хвилею, техніка ще не знає. Зате є намір змусити працювати звичайні хвилі, які здіймає вітер і кидає на узбережжя.

Може, поставити на хвилях поплавці і з’єднати їх важелями з насосами? Хвиля накачуватиме воду в басейн, а звідти вода прямуватиме до турбін… Чи подати воду нагору без усяких поплавців, примусивши хвилю рухатися до конічних лійок? Тоді вода, попавши у вузький прохід, з великою швидкістю рине до труби, що веде в басейн. Або, нарешті, поставити на поплавцях поршні з пружинами, щоб хвилі, рухаючи поршні вперед і назад, приводили в дію електрогенератор. Перші спроби вже зроблено. Та поки що потужні хвильові поплавкові ГЕС «лише інженерна мрія.

Можна було б спорудити в Океані ще й таку електростанцію, яка використовує різницю температур поверхневих та глибинних шарів води. Це так звана термоелектростанція.

Сонце прогріває воду лише з поверхні. Опустившись приблизно на кілометр, ми потрапили б у шар, де всього кілька градусів тепла. Особливо велика різниця температур у тропіках: тридцять градусів на поверхні і всього п’ять на глибині.